В бік виднокраю. Оповідки Незвичайні - ebook

ДОРОГА НА ПЕРЕДМІСТІ

Хай би перед краєм життя я добив до краю бажань!

Гін хвилі по коліна, повен бурдюк води...

Саді з Ширазу, Ґулістан

Здавалося мені, я бачу тільки заметіль віднеслих форм,

все далі й далі несених вируючим вихором,

як заметіль строкатого листя восени...

Кипріян Каміль Норвід: Стигмат

Сірість та імла

За вікном крик гайворонів, що здіймаються невеликою громадкою до суцільно сірої стелі хмар. Брудно-жовті стіни сусідньої багатоповерхівки, тавровані прямокутниками мертвих вікон затуляють мені виднокрай.

Гнітючий острах, що виповнює все моє нутро, заглушує все – і гуркіт автомобілів, що проїжджають повз мене, і погавкування далекого пса, і кожне інше почуття, що його хотілося б загніздити в моїх мізках. Кожне…

Намагаюся боротися з ним, але від самого початку знаю, що це не має сенсу. Боротьба заздалегідь приречена на програш. Всюдисущий, всеохопний острах… Навіть коли сню, він підступно вдирається до моїх сновидінь і виїдає душу. Кусник за кусником. Щоночі.

А коли настає черговий сірий та імлистий світанок, він переміщується лише в мені, перепливаючи з черепа до грудей. І навіть сонце не може собі з ним дати ради. Велике, жовте, розпечене сонце...

Насправді воно не має багато спільного з тамтим, що багато років тому лягало мерехтливими цятками на густій мураві, або впадало позолоченою смугою через невелике вікно, а в тій смузі вирували, як шалені, дрібки пороху, які тоді видавалися найдорогоціннішими коштовностями. А може й справді ними були? Може...

Але, зрештою, то вже інша оповідка й інші пізнання. Спогад про часи, коли всеохопний страх інколи поступався місцем. Хоча ненадовго.

За вікном клубочиться туман. Затуляє строгість форм геометричного тіла сусідньої багатоповерхівки. Засновує отвори неживих вікон… Добрий Боже, нехай він заснує все! Адже я й так не бачив виднокраю...

Маргаритки і кульбаба

Прокидаюся поволі, важко. Моя свідомість не хоче виповзати з затишної криївки сну – сну, який ще ніколи не приніс зі собою кошмару. Той надійшов пізніше, набагато пізніше...

Відголос бабциних кроків, яких я б не сплутав із жодним іншим звуком. Запах пареного молока наповнює цілий покій. Вона підходить до мене, коли її кличу. Я знаю, що вона несе зі собою чисту бавовняну ганчірку, просякнуту теплим відваром з рум’янку. Кладе її мені на позліплюваних засохлою копрою повіках.

Ритуал кожного досвітку. Якби не та волога ганчірка, я б не міг розтулити очей. Хворі. Відколи? Відзавжди… від позавчора, донині, до післязавтра, до останнього дня… Якби не та волога ганчірка, я б міг їх розтулити, тільки розриваючи повіки. Це боляче.

Сонце впадає через маленьке віконце, підвіконня якого густо заставлене горщиками рожевих пеларгоній. Тільки рожевих. Жодних інших кольорів. Не знаю, чому бабця вподобала собі цю барву. Крім них ще дебелий аспарагус…

Глиняна долівка підлоги виметена начисто. Тільки стіна за ліжком, хоча не так вже й давно побілена, лущиться, а надгризений морозом і вологістю минулої зими тиньк осипається і кришиться кавальчиками.

На протилежній стіні, на глибоко вбитому цвяхові – стара гасова лампа. У неї злегка задимлене скло, хоча її було вичищено сьогодні вранці.

Сиджу – вбраний у якусь сорочину і короткі сині штанці – зі шлейками навхрест на спині – за тяжким дубовим столом, що займає майже пів покою.

Похапцем гризу скибку сухого хліба, попиваю гарячим молоком. Чи можна їсти щось іншого на сніданок? Ніколи про це не чув...

Бабця замкнула на колодку кістляві, побілені багатьма пластами вапна, що тепер відлущується, вхідні двері. Крива вибоїста лесова дорога, покрита грубими покладами куряви, провадить до недалекої – раптом якихось кілька сотень кроків – справжньої вулиці, з хідниками і проїзною частиною, викладеною гранітною бруківкою.

Хідник пнеться під досить круту і високу гору. З правого боку вулиці тягнеться довгий, дуже довгий мур, збудований з каміння і цегли, а перед ним – на травничку – ряд стрілистих італійських тополь. Ці тополі і цей травничок мають в собі якусь магнітну силу. Вони викликають моє захоплення. Чому? Я не знав того ані тоді, ані не знаю сьогодні. Я не знав, коли вони спиналися стрілистістю молодих крон, що пульсували соками, густо вкритих трикутними темно-зеленими пружними листочками, не знаю й сьогодні, коли майже всі з них померли і тільки нечисленні старенькі, що чимраз ближчі до свого кінця, нагадують тамті, такі далекі дні, коли мені видавалося, що сонце буде завжди світити, квіти пахнути, а птахи співати. Я не розумів, що в кінці кожної дороги стоїть смерть, і коли я ще не скоїв жодного проступку…

Як спокушає цей травничок біля підніжжя височезних дерев… Хотілося б на нього забігти, назривати квітів, від яких аж густо: жовтогарячої кульбаби, що коливається на тендітних, пружних стеблах, позолоченого осоту, бузкових дзвіночків і рожево-білих маргариток.

Але бабця тягне мене за руку. Ми наполегливо йдемо, хоч вона зо два рази зупиняється, щоб відпочити, набрати повні легені повітря.

Ми заходимо в тінистий зеленавий напівморок, що стелиться хідником під звислими стовбурами каштанів і акацій.

Солодкавий запах кремово-білого квіття, що густими і важкими гронами звисає з колючих галузок. Акації пахнуть так сильно, що паморочиться в голові. Я обожнюю акації. Скільки разів відчувається їх п’янкий запах, стільки разів до моєї долоні повертається пам’ять дружнього потиску великої, спрацьованої руки бабці...

І тамтих теплих, розпромінених сонцем передполуденків, коли ми разом вперто долали схил Завихойського узгір’я…

Минаємо поворот. Автомобілі з гуркотом і димом мчать вулицею, але вони не викликають в мене жодних приязних почуттів. Вони мені чужі. Вони не належать до мого світу. Донині...

З тротуару ми звертаємо в вузьку бруковану доріжку, що біжить прямо. Обабіч неї – зеленість. Тільки глибина з трьох боків урамлена сірувато-білими мурами будинків.

Спека тяжко сапає в нерухомому повітрі. Від землі смужиться солодко-терпкий запах літа. І життя. Бабця натискає на клямку масивних, обкутих залізною бляхою і понабиваних міцними залізними цвяхами дверей, почорнілих від старості.

Холод костельного нефу омиває нас живильним струменем. Плями світла лягають на долівку, на сповнений чудових різьблених фігур великий вівтар, що просто палає від золота й срібла. Святий Архангел Михаїл поцілює в Противника, що лежить ниць перед ним. Я не зовсім це розумію...

Плями світла лягають на казальницю, що викликає мій подив, предивно різьблену фігурками тих, що спромоглися доступитися Віковічного Світла. Казальниця спирається на скривлений стовбур яблуні, що проростає з боку святого Бенедикта, зануреного в таємничий сон.

Мене зачаровує смарагдово-морська зелень лав, балюстради, що відділяє вівтар від нефу... Зелень, що владарює серцевиною цієї святині...

Звуки органу відбиваються від склепіння, спливають потоками вздовж стін. Проникають всередину, вливаючись у найпотаємніші закамарки розуму і серця… Я вже не знаю, хто я… Я вже не знаю, де я… Тільки одне-єдине почуття виповнює мене цілковито – почуття буття, якоїсь необмеженої повноти… Я вже не маю ані рук, ані ніг, ані очей. Тільки чисте єство… Аз єсмь… Аз єсмь… Аз єсмь… Орган замовкає. Сильний чоловічий голос піднімається і опадає в цій таємничій, чудовій мелодії латинських слів, яку вже роки і століття тому забули костели...

– Te igitur clementissime Pater... Memento, Domine, famulorum famularumque tuarum... Hoc est enim Corpus meum... Hic est enim calix Sanguinis mei... Libera nos, quaesumus, Domine...

Пружком пюпітру лави...ЯКІВ І МАРГАРИТА

За вікном густіли брудні пізньоосінні сутінки. Дощ бубонів по шибах, а вітер скавулів серед гілля величавої тополі, що росте перед вікном.

Маргарита повернулася з роботи голодна і втомлена. Полегшено визула чоботи в передпокої і засунула ноги у старі, м’які, розтоптані капці. Подумала, що ось надходить край чергового дня. Дня, точнісінько такого ж, як сила інших днів, що складаються у тижні, місяці й роки.

Сьогодні вона знову відчувала болючіше, ніж коли-інде силу нурту проминаючого часу, що ніс її все далі й далі від зелених берегів молодості. Чи щасливої? Сьогодні вона вже того не знала. Зате знала тільки одне, що ніс її до чогось, чого вона підсвідомо лякалася і куди хотіла б дістатися якомога пізніше. Але чи це від неї залежало?УПИР

Їй здавалося, що вона звідкись припливала, з якоїсь незмірної далини. З чорної порожнини непам’яття і небуття. Поки що вона була лише чистою свідомістю і нічим більше. Завішена в недоокресленій пустці, поміж буттям і небуттям, вона знала лише одне: що існує, просто існує.

І саме ця набридлива думка пульсувала в мізках:

– Я є... Я є... Я є...

Вона не знала, чи минають секунди, а чи віки. Її очі не фіксували образів. Її вуха не вихоплювали звуків. Тиша і темінь. Всеохопна, всюдисуща, безконечна...

Але поволі, дуже поволі вона взялася усвідомлювати, що починає перемінюватися. До неї повернулося відчуття власного тіла. Мурашки у стопах, задубілі м’язи рук, неприємний стиск у хребті.

Делікатно вона спробувала порухати пальцями, ніби недовіряючи, що може ними керувати з власної волі. А вони – що за радість! – були слухняні. Згиналися і розгиналися в ритм сигналів, що їх висилала свідомість.

Якийсь тягар привалив її груди. Ні, нічого на них не лежало. Це тільки густе знерухоміле повітря не хотіло нагодувати легень і хоч у них проникало, та не насичувало їх.

Вже була собою. Крім відчуттів, поверталася й пам’ять. У ній прокручувалися барвисті образи попередніх подій...

Було літо. Так, було літо. За вікном у мініатюрному городці росли мальви. Вона любила вдивлятися у їхні рожеві, бордові, жовті чи білі квіти, що здавалося посміхалися до неї. Любила дивитися, як бджоли сідають на пелюстки, а потім всуваються всередину і, спивши солодкий нектар, відлітають отяжілі й цілі обліплені жовтим пилком.

Інколи її навідувала сорока. То була дуже відважна сорока, бо траплялося, що вона присідала на підвіконні і, перехиливши лепетину, вдивлялася в лежачу. А потім відлітала, смішно – як то сорока – махаючи крилами.СХОДЯЧИ В ДОЛИНУ

Пам’яті моєї Дружини Єлизавети

Чого, душе моя, ти сумуєш? І чого ти в мені непокоїшся?...

Псалом. XLI, 6

Листопадові сутінки 2012 року, сірі й похмурні, перенасичені киселем мікроскопічних краплинок чи то дощу, чи то імли, швидко поступалися перед смолистою чорнотою ночі, що насувалася.

Я сидів у комп’ютерному кріслі, несамовито вимучений, бездумно зирячи у вікно з напів відсуненою фіранкою, а в його шибах відбивався поблиск, що струменів від нічного світильничка посередині письмового стола, відразу над клавіатурою. Верхнє світло я погасив вже раніше, так що в кімнаті панував напівморок.

Мені вже було досить. Цілісінький день біля комп’ютера. Вісімнадцять годин. Я почувався як висмоктана дощенту шкаралупка молюска. Посміхнувся сам до себе, розуміючи недоречність такого порівняння. Бо ж як можна приписувати мушлі якісь почуття? Я був ніби порожній всередині, без дрібки енергії. Хребет болів мене щораз дужче. Цілий. Від шиї через плечі аж до попереку. Мені допікав неприємний, тупий, а моментами пронизуючий біль. І на додаток – щораз частіше також біль у грудній клітці... Цей біль паралізував, перехоплював дихання... Не відомо, чи від серця, чи від хребта, чи ще від чогось іншого. Лікарі безпорадно розводили руками. Так насправді я й не знаю точно, чи вони взагалі слухали, що я до них говорив.

Я важко зітхнув і подивився на вже майже порожню плящинку кетоналу. Я дуже рідко вдавався до нього, однак, цього разу вирішив, що якщо я не прийму цього сильного протибольового засобу, то вночі не заплющу й ока. Я витягнув пластиковий корок і висипав на долоню останні три блакитні піґулки. Одну я поклав до рота, а дві інші – назад до плящинки.

Згорбившись я почалапав до кухні, відчинив холодника, роззираючись за плящинкою газованої води, яку поставив туди кілька годин тому, щоб вона добре охолодилася. Була. Дуже зимна. Така, яку я найбільше люблю, хоча рідко таку п’ю. Я налив її до склянки аж по вінця і одним духом випив. Холод пронизав мені зуби, горло, стравохід.

У кімнатці поряд моя дружина все ще сиділа за комп’ютером. Щось підраховувала.

- Елю, – закликав я. – Дай вже спокій. Подивися, як страшно пізно. Не перемучуйся так. Мені вже досить. Я лягаю і ти, врешті, відпочинь. Адже ти теж працюєш від світання.

- Добре. Ще тільки закінчу це зведення, – відповіла вона.

- А це не може зачекати до завтра?

- Ні, не може, бо я загублюся. Я справді зараз закінчую. Лягай спати.

- Ну то надобраніч.

Я швидко прийняв душ, а потім, лежачи в постелі, кілька хвилин вдивлявся в морок. З-за стіни постійно чувся розмірений клекіт клавіатури. Врешті-решт я замружив очі. Ще відчув, як кіт заскочив на постелю і, звинувшись колобочком, вклався в ногах...

* * *

Через залежі сну до моєї свідомості долинув чоловічий голос якогось дивного тембру, який кілька разів повторив одне речення:

- Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!

Я раптово сів на постелі, переконаний, що мені наснився якийсь кошмар. Але ні, це було занадто реалістичне, як на якесь звичайне сновидіння. Я продер очі і перелякано почав роззиратися навколо. З-за вікна впадало слабке золотисто-помаранчеве світло вуличного ліхтаря, розсвітлюючи ціле приміщення. У кімнаті я не побачив нікого чужого. Однак, був настільки схвильований тим, що я почув, що вже не зміг лягти, а сів, намагаючись заспокоїтися.

«Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!» - постійно дзвеніло мені у вухах. З наголосом на «помре» і «залишишся сам»... Кілька хвилин я глибоко дихав, щоб заспокоїтися. Аж врешті дійшов висновку, що ті слова, які містили страшне пророцтво і погрозу одночасно, я почув насправді. Мене пробрали дрижаки... Я усвідомив, що то, мабуть, був голос злого духа, що вістив мені смерть дружини. Так, безперечно, диявол пробував залякати мене. Однак, врешті-решт, я не сприйняв його слів поважно.

- Брехун, – подумав я.

Я засвітив нічний світильник, знаючи, що вже не засну. Ввімкнув комп’ютер, а коли екран розпромінився блакитним світлом, я зиркнув на стрічку дати і годинник внизу монітора: 3 листопада, дві хвилини по третій. Тієї ночі до світанку було ще далеко. Я задумався над тим, що почув... А може однак?... Еля не була занадто здорова. Щитовидка, тиск, очі. Якийсь час тому вона пережила інсульт, з якого – дякувати Богові – вийшла без наслідків... Однак, тепер вона виглядала добре, і ніщо не вказувало на те, що може бути аж настільки, що аж смертельно хвора... Вона працювала... важко працювала... не берегла себе ані грама... як тепер, так і протягом цілого життя...ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Андрій Юлій Сарва (Andrzej Juliusz Sarwa) (нар. 12 квітня 1953 р. в Сандомирі), письменник, поет, перекладач і журналіст. Дебютував 12 квітня 1975 р. трьома поезіями в етері II програми Польського радіо у Варшаві; друкований дебют – вірш «Мій синочок» в альманасі «Перше повідомлення» (Сандомир 1976). У 1990 р. став членом Товариства польських авторів, у 1992 р. – Товариства польських журналістів, а від 1997 р. член Об’єднання польських літераторів. Крім того, був членом капітули Літературної нагороди польської літератури жахів ім. Стефана Ґрабінського. У 2015 р. удостоєний відзнаки Заслужений для польської культури, а у 2017 р. медалі «Pro Patria». Має багатий творчий доробок у багатьох галузях. Автор і співавтор понад 200 книжок. Він видав понад сто десять назв книжок загальним накладом 736 тисяч примірників, сумарна кількість видань – 123. Галузі, в яких працює автор, різноманітні: поезія і проза, релігієзнавство і теологія, популярна література, лексикони і порадники, сандомиріана, переклади з інших мов, журналістська діяльність. Книжки Андрія Сарви друкувало 27 видавництв.